Імперія зла
Нещодавно – 27 квітня цього року – померла Світлана Тихонівна Кириченко – дружина політв’язня Юрія Бадзьо.
Світлана Тихонівна встигла написати і дочекатися видання дивовижних спогадів про 60-80-ті роки, про свого чоловіка – дисидента, який на багато років був ув’язнений, а потім відбував заслання тільки за те, що він написав (тільки написав, а не розповсюджував!) книгу – дослідження «Право жити», де, розбираючись в українській історії і бутті України, робив висновок про необхідність її незалежності від Радянського союзу.
Цього виявилося достатньо, щоб «пришити йому статтю «агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади»! – і вирок 7 років ув’язнення і 5 років заслання.
Книга Світлани Кириченко називається «Люди не зі страху. Українська сага».
І це справді сага. Цю книгу читаєш, як роман. Кириченко в подробицях описує буття дисидентства, дружин і дітей, які залишилися самі, в родинах яких ув’язнені чоловіки та батьки. І залишилися не просто, а з тавром – родичі «антисовєтчика». Отже, знайти роботу, вступити до ВИШу – усе це для цих людей було великою проблемою.
А ще й пильний нагляд КДБ, яке стежило за родинами арештованих день і ніч, прослуховували їхні квартири, телефони, вели нагляд за листуванням. Але все це тільки загартовувало цих надзвичайно сильних і мужніх людей.
Ось що пише Світлана Кириченко про дружин політв’язнів: «Чи не тому так, що в основі наших родин – від початку, коли ще й не думали про можливість арештів (ой, думалося, бодай пунктиром; Юрко припускав таке) був ідейно-національний вибір? Творилися українські родини, і навіть, якщо одна її «половина» (жінка) ще не була національно свідомою, готовою до випробувань, то через кілька подружніх років доростала до розуміння свого чоловіка, хоча б з любові до нього доростала…
А що таке в умовах багатовікової неволі України бути українцем, як не готовність, хай до часу й неусвідомлена, до боротьби за право бути вільним, отже, і до переслідувань, тюрем».
Зараз, коли ціна свободи України є вже не тільки особиста воля, а й життя – ці слова особливо доречні.
Безумовно, спогади Світлани Кириченко – це історичний дискурс буття України, інтелект і всебічність погляду авторки ми зустрічаємо на кожній сторінці.
Книга починається з часів шістдесятництва, коли тільки зароджувався національно-визвольний, правозахисний український рух. В часи «відлиги», коли ще можна було збиратися і покладатися квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку, багато українці усвідомили, що вони є нація, а не додаток до Росії. Саме тоді згуртувалися ті, хто потім ввійде до Української Гельсінської групи, хто зрозумів, що права людини в Україні і право нації на самовизначення є невід’ємним одне від одного. Буття в імперії, яка утискає свободу народів, що входили до її складу, є постійним пресингом на національні права. В імперії бути свідомим українцем, вірменом, литовці чи євреєм або естонцем – це вже спротив імперському молоту, який трощив усе національне. Саме погляд на СРСР як на імперію, що прагнула тільки одного – самозбереження у рамках своїх кордонів – і робить спогади Кириченко такими історично і психологічно точними.
Хрущовська відлига створила зачатки громадянського суспільства в СРСР, яке було знищено більшовиками. Зовні це виглядало, як культурний сполох: вечори поезії, бардівські пісні, рок-н-рол, молодь збирається гуртками за вподобаннями. І саме на цьому культурному тлі зростають національні рухи в країнах, приєднаних до СРСР.
Але довго так відбуватися не могло, бо ще цупка і незруйнована радянська система не могла не відчувати в цих рухах смертельної небезпеки для імперії. Далі події почали розгортатися у протилежному напрямку. Відлига закінчилась і до влади прийшов новий Генеральний секретар КПРС – Леонід Брежнєв – неосталініст. У 1968 році радянські танки – в Празі.
Ні – повернення до сталінських часів було вже неможливим – після ХХ з’їзду, після хрущовської відлиги, суспільство було вже не тим, яким було до смерті Сталіна.
Але Брежнєв став закручувати гайки. КДБ почало лютувати, особливо в національних республіках. І, найбільше – в Україні.
Світлана Кириченко докладно описує все це у главі «1972 рік». Про арешти знайомих і друзів – Надійки і Івана Світличних, Василя Стуса, Миколи Плахотнюка та інших національно свідомих українських інтелігентів.
Під ковпаком КДБ опинилася і родина Бадзьо-Кириченко. Все це Світлана описує на тлі побутово життєвому – як воно жилося день за днем насправді. Від цього стає ще страшніше. Здавалося б – міцна родина, діти – Сергій і Богданка, їхні проблеми, навчання. І як блискавка – вбивство кдбешниками Алли Горської, арешти, листи з таборів близьких друзів.
У Юрія Бадзьо, який начебто не був активним у своїх виступах, але він у цей страшний час береться за свою справ – написати науковий твір «Право на життя», в якому він, національно свідомий соціаліст, виносить вирок радянській владі.
Виносить вирок, обґрунтований і історично, і філософські, імперії зла, СРСР, тоталітарній потворі, яка вбила і замордувала голодом мільйони людей, і найбільше, українців.
В «Праві на життя» голодомор названий Голодомором й не залишає сумніву в намірі радянської влади придушити українське селянство, вільний український дух.
Україні не бути, якщо вона буде часткою цього чудовиська – от в чому правда твору Бадзьо.
Чи відчувала Світлана, чим може скінчитися натхнена, потайна праця її чоловіка? Так, відчувала, дедалі гостріше. Але у неї не було і тіні сумніву. Вона була справжньою жінкою «декабриста». Тільки допомога, тільки підтримка – такою була її позиція.
Рік за роком вона описує життя своєї родини під пильним наглядом КДБ, описує свої зв’язки з дисидентами з усього СРСР. А в неї були друзі і в Москві, і в Прибалтиці, і у Вірменії.
Національно-свідомі українці були відкриті до діалогу з усіма «незгодними», вони не замикалися у своєму колі. От чому ми зустрічаємо на сторінках Спогадів такі знайомі імена, як – Анатолій Марченко, Лариса Богораз – його дружина, Мальва Ланда, Марина Румшицька, Андрій Сухоруков, Анатолій Корягін, Євген Анцупов, Генріх Алтунян, Вітаутас Скуодіс, Роберт Назарян та інші.
Рік за роком Світлана описує натхнену працю чоловіка над своєю книгою. І все щільніше, все більш жорстоко пильнує за ними КДБ, аж до того страшного моменту (глава «1977 рік»), коли перехована у близького друга книга «Право на життя», вже майже завершена, раптом зникає. Як розчиняється у повітрі…
Від цього моменту і до арешту Бадзьо в 1979 році – обшуки, звільнення з роботи, тиск на дітей, виклики до КДБ. У 1979 році Бадзьо арештували, а тиск на родину стає просто шаленим. Сергій – старший син – довго не може вступити до вишу. Світлану цькує міліція за «неробство», хоча на роботу її після звільнення з Інституту феросплавів нікуди не беруть. А до того ще й постійні погрози від КДБ, що й саму Світлану за допомогу чоловікові заарештують, і діти залишаться самі.
Потім закритий суд, максимальний термін ув’язнення і відправка Юрія Бадзьо до політичного табору у Барашево – в Сибір.
Але всі ці поневіряння і жахи не зломили Світлану та її дітей. Вони разом їздять на побачення, везуть із собою важкі валізи, хоча Світлана не відрізняється міцним здоров’ям. Побачення часто скасовують, навіть, коли родина вже приїхала в Барашево.
Але дух і Світлани, і Юрія, і їх дітей незламний. Про те, що Відбувається в таборах, Бадзьо передає інформацію Світлані, а вона, на зворотному шляху, залишає інформацію своїм московським друзям – дисидентам. Тільки через Москву можна передати інформацію на Захід , у Києві іноземних журналістів немає. А треба щоб світова спільнота знала про все, що відбувається в Україні, в таборах, на засланні. Тоді западна спільнота починала тиск на керівництво СРСР. Хоча, до певного моменту, цей тиск не заважав кидати людей за грати, звільняти з роботи тощо.
Цікаво, що Світлана, спілкуючись із своїми московськими друзями-дисидентами, відмічає, що саме національне питання, тобто проблема національної свободи республік, москвичів цікавить мало. Вони розглядають все, що відбувається в республіках СРСР, як порушення прав людини, загальне порушення. Часом Світлана намагається піднімати питання про свободу та незалежність України. Але її московські друзі цього просто не чують. Тому вона і перестала обговорювати з ними ці теми. Імперський синдром – це найнебезпечніший вірус – він вражає навіть свобідних і обізнаних людей, для яких все зло зосереджено в радянській владі – далі вони не розмірковують. Хоча не можуть не бачити, що репресії в Україні та інших республіках набагато жорстокіші ніж у Москві.
Світлана описує ситуацію з Українською Гельсінською групою (УГГ). Коли, у 1975 році Брежнєв підписав Гельсінкські угоди, в яких окремо йшлося про те, що крїана-підписант бере на себе зобов’язання дотримуватися основних прав і свобод людини – ніхто звичайно, не збирався це виконувати.
Але в СРСР це породило відкритий рух спротиву. Спочатку у Москві, потім в Києві, а вже потім в інших республіках Союзу створюються (відкрито, підкреслюю) правозахисні групи з контролю виконання Гельсінкських угод.
В Україні така група була створена і щоб контролювати виконання угоди на національному рівні.
Звичайно дуже швидко влада заарештувала усіх, хто увійшов до складу УГГ, за тією ж самою статтею – антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву радянської влади. Члени УГГ були кинуті до таборів, як правило на максимальний термін. Світлана Кириченко знала всіх членів УГГ: Миколу Руденко, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Оксану Мешко та інших. Василь Стус отримав через членство в УГГ новий строк. Оксана Мешко, жінка похилого віку. Їй була за 70, вона була заслана до Сибіру на довгі роки.
Повторно був заарештований і Валерій Марченко, з родиною якого дружила Світлана. Він отримав новий максимальний термін – 10 років ув’язнення плюс 5 років заслання, незважаючи на важку хворобу нирок. Судді фактично своїм рішенням винесли йому смертний вирок. Невдовзі він помер у табірній лікарні.
Помер при не розслідуваних обставинах і великий український поет Василь Стус.
Світлана сприймає ці удари мужньо, але трагедія всесвіту навколо неї стає її диханням.
Рік за роком спливає каторжний термін Юрія Бадзьо, але Світлана має сумніви, що він вийде, бо звичайною стала практика не відпускати на заслання «неразкаявшихся антисоветчиков», а давати їм новий термін, фальсифікуючи справу.
Але помирає Брежнєв, при генсеку Андропові КДБ діє ще жорстокіше і нахабніше, але помирає і він, а за ним і Черненко.
І от, в 1985 році до влади приходить Михайло Горбачов і починається Перебудова.
Світлана в подробицях описує всі етапи перебудови, і як вона вплинула на табірний світ.
Бадзьо не дали нового терміну, а випустили на заслання до селища Хандига. Світлана поїхала за ним, як і належало жінці «декабриста». Діти на цей час вже були самостійним. Богдана вчилася в Ленінграді, Сергій вже закінчив виш і пішов на рік в армію.
Світлана Кириченко в деталях описує своє життя і побут на засланні і в той же час дає картину загальнополітичних подій в країні.
Президентом США на той час став Рональд Рейган, який говорить про СРСР, що це – «Імперія Зла». Він починає шалений тиск на Горбачова, вимагаючи від нього дотримання усіх угод, дотримання прав людини тощо.
На цей час «Імперія Зла» поступово розвалюється з середини. Екологічний стан країни жахливий. Без допомоги Заходу СРСР не може вижити, і Горбачов змушений дослухатися до західних лідерів.
Але проходить не один рік, поки цей тиск Заходу увінчався успіхом. Тільки після смерті дисидента Анатолія Марченка – чоловіка Лариси Богораз, Горбачов розуміє, що відступати від вимог Заходу нікуди. Він повертає із заслання академіка Сахарова і починає звільняти всіх дисидентів. Так і закінчується Українська сага.
Але ясно, що це не кінець. Усього декілька років від звільнення українських дисидентів – до набуття Україною незалежності. Але в спогадах Світлани Кириченко чітко показано, що дисидентський рух – це наріжний камінь майбутніх державотворчих процесів в Україні. Саме «люди не зі страху» створили в Україні громадянське суспільство, саме вони були тим виміром, з якого почалася наша Незалежність.
Але, на жаль, в Росії пішли зовсім інші процеси. Демократизація заклякла. І ми наочно бачимо відновлення «Імперії Зла», яка загрожує і буде загрожувати, поки живе, самому існуванню України.
Події останніх років підтверджують це. На жаль зараз Президент США не Рональд Рейган і Україна просто веде двобій з єдиною у світі імперією.
Тому зараз так необхідні саме такі книги, як Українська сага, з якої розумієш – хто ти є і хто твій ворог.
І не тільки розумієш, а й відчуваєш потребу в боротьбі.